ArtLover.com.ua

 Одна з ранніх праць всесвітньо відомого американського філософа іспанського походження (котрий, до речі, практично не видавався у Східній Європі) досліджує глибинний взаємозв’язок поезії та релігії, розкриваючи релігійне підґрунтя істинної поезії та творчий характер і поетичність істинної релігії. Книга містить понад 170 поетичних фрагментів, які не перекладались не лише українською, а і російською мовою.

 Зміст:

Guido Cavalcanti. Sonetto XXIX: Una giovane donna di Tolosa sonetto:

 Ця прекрасна пані, пані із Тулузи

У зіницях світлих, у тонкому стані

Має щось небесне від моєї музи,

Має щось подібне до моєї пані

Аж душа тріпоче, всім вітрам відкрита,

І не зізнається, що належить іншій,

Що її єдина справжня сеньйорита

Десь живе в ній глибше, у священній ніші.

Жевріє, мов свічка, ніжна таємниця,

Тож душа віддавна зріднена з любов’ю,

Пурхає у небо, мліє, промениться

І назад вертає, злякана собою,

Щулиться у серці, зранена останнім

Поглядом двосічним немоєї пані.

Una giovane donna di Tolosa,

Bell’e gentil, d’onesta leggiadria,

é tant’e dritta e simigliante cosa,

ne’ suoi dolci occhi, della donna mia,

che fatt’ ha dentro al cor disiderosa

l’anima, in guisa che da lui si svia

e vanne a lei; ma tant’e paurosa,

che non le dice di qual donna sia.

Quella la mira nel su’ dolce sguardo,

ne lo qual face rallegrare Amore

perché v’è dentro la sua donna dritta;

po’ torna, piena di sospir’, nel core,

ferita a morte d’un tagliente dardo

che questa donna nel partir li gitta

Francesco Petrarca. Il Canzoniere. Parte prima, XIII

Любов бере її вродливий лик

Для з’яви поміж доннами земними,

Наскільки та краса зорить над ними –

Так шириться в мені жаги потік.

Благословенні ви, день, місце, рік,

Що зір мій на Мадонні зупинили,

Душі я мовлю: “Дякуй і з могили

За те блаженство, явлене повік!”

Вона торує шлях до висоти

Верховного та істинного Блага,

Чи ж до суєт земних твоя увага,

Коли по небу встелено мости? –

О, там твоя надія і наснага,

Туди, туди, душе моя, лети.

Quando fra l’altre donne ad ora ad ora

   Amor vien nel bel viso di costei,

   Quanto ciascuna і men bella di lei

   Tanto cresce ‘l desio che m’innamora.

I’ benedico il loco е ‘l tempo et l’ora

   Che si alto miraron gli occhi mei,

   Et dico: Anima, assai ringratiar dei

   Che fosti а tanto honor degnata allora.

Da lei ti ven l’amoroso pensero,

   Che mentre ‘l segui al Sommo Ben t’invia,

   Pocho prezando quel ch’ogni huom desia;

Da lei vien l’animosa leggiadria

   Ch’iel ti scorge per destro sentero,

   Si ch’i’ vo giа de la speranza altero

Michelangelo. Sonetto

Покликанню моєму запорука –

Чуття краси з народження дано.

Для двох мистецтв – і дзеркало і свічка.

Вогнем священним повнить зір і руки.

Різцем і пензлем відає воно.

І перед Богом про нетлінне свідчить.

Хай нерозважні в надрищах земного

Впотьмах шукають корені краси –

Вона ж зроста в ясних едемах неба.

І розум кличе до Творця самого.

Хто зрячий – тільки очі піднеси.

Хто бачити необраний – не треба

Per fido esemplo alla mia vocazione

nel parto mi fu data la bellezza,

che d’ambo l’arti m'e lucerna е specchio.

   S’altro si pensa, е falsa opinione.

Questo sol l’occhio porta а quella altezza

C’a pingere е scolpir qui m'apparecchio.

   S’e’ giudizi temerari е sciocchi

al senso tiran la belta,  che muove

е porta al cielo ogni intelletto sano,

   dal mortale al divin non vanno gli occhi

infermi, е fermi sempre pur la d’ove

ascender senza grazia е pensier vano

Lorenzo de’ Medici. Sonetto 64 // Canzoniere

Мов тьмава лампа пізньої пори,

Коли олії бракне їй, і сяйво

Вагається в тремтінні, зависає

І врешті гасне, знявшись догори, –

Так розум мій, що всі його дари

Вже спопеліли в темряві блукання,

Якщо надію і зберіг останню,

Ніхто вже не накаже їй: “гори!”

Нових не побоюсь твоїх зневаг,

Ні охололих факелів бажання

Обабіч шляху до прокльонів, скарг,

Моя Медузо в мармуровій скано,

Моя Сирено в піні і піснях –

Я недосяжний в горньому коханні

   Come lucerna all’ora matutina,

quando manca l’umor che ‘l foco tiene,

estinta par, poi si raccende, e viene

maggior la fiamma,  quanto al fin piu inclina;

   cosi, in mia vaga mente e peregrina

l'umor mancando d’ogni antica spene,

se maggior foco ancor vi si mantiene,

è che al fin del suo male è giа vicina.

   Ond’io non temo esto tuo nuovo insulto,

ne piu l’ardente face mi spaventa,

giunto al fin de’ disir’, disdegni ed ira.

   Più mia bella Medusa marmo sculto

non mi fa, ne, Sirena, m’addormenta,

perche al suo degno amore il ciel mi tira

Відгуки про книгу:

В наш час, коли багато серйозних видавців оприлюднюють класичні філософські чи наукові праці без жодного сліду супровідних матеріалів, праця Джорджа Сантаяни «Витлумачення поезії та релігії» здається приємним винятком. Окрім доброго перекладу — ще й передмова, скромно названа «замітками на полях», примітки (в яких, зокрема, наводяться оригінальні тексти віршів, цитованих Сантаяною), бібліографія та біографічна довідка! Не вистачає лише покажчиків, та вони й не потрібні. Майже зразкове видання класичного тексту, докторської дисертації філософа, якій щойно виповнилося 103 роки.

«…Самобутній і загадковий мислитель, один із найвидатніших філософів ХХ століття… — пише у вступі С.Плотніков. — Його твори стали передвістям важливих інтелектуальних зрушень по обидва боки Атлантики». «На сторінках цієї книжки йтиметься про моральне призначення уяви і поетичну природу релігійної форми» — ці слова Сантаяни винесені на останню сторінку; цікавий кут розгляду і серйозний підхід до проблеми, але…

Але ж чому Вільям Джеймс, теж не з останніх мислителів межі століть, назвав «Витлумачення» «верхом моральної зіпсованості», хоча й «найбільшою за останній час подією в [своєму] житті»?

С.Лем у «Голосі Неба» проголосив філософію як таку безвідповідальною, бо філософ в усі умовиводи підставляє свою особу як загальнолюдську норму; з тієї миті, коли читач наштовхується на речі, очевидні для автора, але не для нього, філософська праця перетворюється на беззмістовний монолог. Сантаяна чудово це розумів — звідси його бажання зробити філософію літературою, звідси його квітчаста пишномовність («[Поет] бачить спорідненість речей, закарбовану в пристрасті» — ну і що це означає?), звідси, врешті, парування поезії з релігією.

І все ж таки Сантаяна потрапив у пастку, що чекає на філософів, котрі бажають обґрунтувати свої висновки: коли мислителі наводять конкретні факти, їх дуже легко спіймати за руку, бо жоден не втримається, аби їх не підтасувати, привести у відповідність до системи. Усі — від Бахтіна до Фуко, від Шпенглера до Гумільова, не кажучи вже про Гегеля.

Мене як філолога філософія Сантаяни — або будь-яка інша — не обходить, але поезія — то інша справа. А в галузі поетики (або філософії поетики) Сантаяна виявляється трохи не соцреалістом, хоча й з іншими ідеологічними настановами. Якщо дещо спростити основну тезу книжки, Сантаяна шукає в поезії релігійності в найширшому сенсі слова: прагнення до Ідеалу, широкої картини, яка б спонукала людство… тощо. У Шекспіра він цього не знаходить. Певна річ, визнає Сантаяна, автор «Гамлета» не міг не цікавитися метафізикою, але де в нього «чіткі уявлення про якісь сили, природні або моральні, котрі б володарювали над нами і перевершували наші смертні можливості?» Нема такого у Шекспіра. Звісно, він не вірив у християнські догми, а інших під рукою не було, тому його світ і залишився пласкою «землею доколумбових часів». Але для нас — тих, кого задовольняє лише навколосвітня мандрівка, — шекспірова картина світу видається неповною, позбавленою «драматичної єдності».

Зі хмарочосу цього «МИ» (ми — філософи, люди вчені, які знаються на ідеалах і духовно переросли Шекспіра) Сантаяна і розглядає світову поезію, котра ніяк не може його задовольнити. Гомер, Данте — більш-менш підходящі, але вже Шеллі й Кітс — «ремісники, хоча й геніальні», а Уїтмен і Браунінг — то «поезія варварства», не позбавлена певних чеснот, але де в ній «прояснення ідей і виявлення цілісності»?! (Більш за все це нагадує мені відгук одного міністра на творчість Пушкіна: «Писать стишки еще не значит свершать великое поприще».)

Поезія тут ні до чого. Релігія, втім, теж, бо те, що «релігією» називає Сантаяна не має жодного стосунку до релігії як такої (але наявний прямий зв’язок з естетством «fin de siecle»). Це така собі рожева водиця — прагнення до непевного ідеалу, не обмеженого жодною догмою. Скільки разів Сантаяна повторює, що релігійний ідеал не треба плутати із «реальністю»! Інакше кажучи, релігія має бути красивим малюнком, в кращому разі притчею — але не фактом. Християнська догма поетична, красива, витончена, але, панове, ми (філософи) — освічені люди, ми ж не вважаємо, що так воно і є насправді!..

Ідея незгірш за інші — тільки нащо це називати релігією?

Варто знов згадати Рассела, котрий дав коротке і влучне резюме «Витлумачення…»: Сантаяна «любив релігію естетично й історично, а не як допомогу в моральному житті… Інтелектуально він не міг прийняти жодну з християнських догм, але погоджувався із тим, що інші повинні в них вірити… Джеймс таке ставлення міг вважати лише аморальним… він не міг визнати того, що для філософів існує одна істина, а для простаків — інша». Аби переконатись, що Рассел не викривляє думку Сантаяни, зазирніть на стор. 255, другий уступ знизу.

Перетворення поезії на ідеологію — байдуже, яку; потрактування релігії в дусі «якби Бога не було, його варто було б вигадати»; підміна розмірковування риторикою — можливо, це і є філософія. Але вже напевне — не «любов до мудрості».

***

КНИЖКА ДЛЯ САНЧ КІХОТІВ

Джордж САНТАЯНА. Витлумачення поезії та релігії. — Л.: Ініціатива, 288 с. (п) За сприяння МФ “Відродження»

Перш ніж читати книжку, доведеться визначитися, хто ви є: Санчо Пансо чи Дон Кіхот. Однак не турбуйтеся: ідеться не про збірку психологічних тестів і не про інструкцію до рольових ігор — лишень про есеї американського філософа Джорджа САНТАЯНИ.

Це перша перекладена українською праця мислителя — і друга, що з’явилася на пострадянському просторі (“Скептицизм и животная вера” вийшла в Москві 2001 року). Книжка має передмову Станіслава Плотнікова, який досить вдало знайомить читача з Сантаяною як особистістю й творцем, не просто переповідаючи зміст самої книжки, що є, на жаль, дуже розповсюдженою практикою серед передмовописців, а окреслюючи фундаментальні питання сантаянової філософії. Основна теза філософа — спорідненість релігії та поезії, які “відрізняються лише тим, як вони співвідносяться з практичними питаннями. Поезію називають релігією, коли вона втручається у життя, а релігія, коли вона просто відображує життя, виявляється нічим іншим, аніж поезією”. Для Сантаяни вся історія людства — балансування на межі ідеального й дійсного, уяви та прагматизму. Зрештою, стверджує філософ, “усе людство поділено на два типи: Санчо Панс, в яких є почуття реальності, але немає ідеалів, і Дон Кіхотів — зі сприйнятливістю до ідеалів, але божевільних”.

Філософ демонструє, яким чином відбувалася еволюція переходу від мітологічної свідомости давніх греків до людини ХХ ст., людини розчарованої. Якщо “релігія греків була саме поезією”, то сучасний Сантаяні світ загрожує новій релігії, християнству: воно “може позбутися привілею бути вічною релігією”, бо ризикує, “втягуючись у тлумачення фактів, недотичних до їх ідеального значення, і потім ... поставити під загрозу свій ідеальний авторитет, протиставляючи його іншим, не менш релігійним, інтуїціям і практикам”.

Досліджуючи роль уяви, частку ідеального в поезії (і релігії!) у гомерівських гімнах, ув італійських поетів доби Відродження, у Шекспіра, Уїтмена, Бравнінґа та ін., Сантаяна не просто констатує факти — він, інколи досить поетично, по-донкіхотівськи, змушує читача подивитися на вже відомі літературні твори та постаті новим поглядом. Читання це — не сказати, що легке, але цікаве й захоплююче. Не останню роль відіграють вдалий переклад О.Махничева, корпус приміток та розміщена наприкінці книжки невелика, але змістовна біографія філософа.

Однак головний парадокс “Витлумачення поезії та релігії” полягає в тому, що Сантаяна писав її, попередньо поєднавши в собі обидві іпостасі: Дон Кіхота і Санча Панса — здатність сприймати ідеали й здатність тлумачити їх відповідно реальному життю. Читачеві, який візьме до рук цю книгу, бажано б теж перетворитися на такого собі Санча Кіхота — і тоді він уповні отримає як естетичне, так і інтелектуальне задоволення.

Володимир ПУЗІЙ

***

ВАРВАРСЬКІ ВИГУКИ Й ПОЕЗІЯ, В ЯКУ ВІРИМО

Джордж САНТАЯНА. Витлумачення поезії та релігії. — Л.: Ініціатива, 288 с. (п) За сприяння МФ “Відродження»

Гайдеггер писав, що сутність мови слід розуміти, виходячи з сутности поезії. Джордж САНТАЯНА пропонує пізнати релігію через оприсутнення сенсу поезії. Проте в його праці “Витлумачення поезії та релігії” акцент зроблено на взаємозв’язках та спільних витоках, а інтерпретацію одного формоутворення культури за посередництва маркування рис іншого зведено до мінімуму.

3а допомогою інтерпретації філософ проходить крізь поетичні тексти різних епох, доводячи тезу про те, що поезія та релігія тотожні за суттю й відрізняються лише співвідношенням їх із практичними питаннями. З фактичного боку розмисел щодо поезії таки домінує, але зі смислового позірно переважає пошук релігійно посутнього. Одна з найпримітніших рис релігії — її здатність відображати стан самовизначення й самонабуття персони у світі. До того ж, це відбувається на основі віднайдення в собі понадлюдського, того, що єднає з абсолютним. Отже, і світоглядна особливість релігії — у неуникному “перелітанні” за межі можливого та досвідного та спрямуванні себе до конкретизованого, нехай і в символічному плані, ідеалу. Саме на це й звертає увагу Джордж Сантаяна.

Книгу написано в американський період його життя й уперше видано 1900 року, коли молодий філософ тішився з успіхів своїх перших наукових праць. Цікаво, що пізніше, покинувши Америку та оселившися вільним художником ув Европі, він так і залишився одним із найпошанованіших американцями мислителів ХХ століття навіть попри критику американізованого світовідношення, масової культури, лібералізму тощо. Один із західних дослідників стверджує, що Сантаяна є для багатьох американців Монною Лізою філософії, бо він — щирий та красномовний, але в результаті ніби створює щось подібне до загадкової усмішки. “Витлумачення поезії та релігії” з’явилося раніше, ніж постали основні ідеї сантаянового критичного реалізму, його вчення про сферу сутностей і царину тваринної віри. Проте вже тут помітне співіснування своєрідної інтерпретації “божевільности життя”, непросвітленого проникненням у світ цінностей, та упертих тверджень “Я — матеріаліст”. Засадовими в книзі є перший та останній розділи, за змістом яких можна реконструювати філософську позицію автора щодо розуміння пізнавальних здатностей людини. За Сантаяною, зміст людського розуму становить п’ять почуттів, помірна здатність до умосприйняття, яке їх тлумачить, та мінлива уява, здатна затьмарити це тлумачення. І хоча від метафізичних прагнень неможливо відмовитися, знання не є вільним від домішок уяви, а пророцтва, прозріння, осяяння та вищий розум — не інше, як її синоніми. Поступово уява стає для Сантаяни ледь не концептом синтезу всіх людських креативних здатностей, і в тому міститься запорука розгортання смислового зв’язку між поезією та релігією. Проте однією уявою все не вичерпується. Звичне розуміння поезії як тотальної сфери ірраціонального піддається корекції. За Сантаяною, у справжній поезії має бути присутня раціональність та виведення розмислу за кордони людського, коли ж вона залишається беззмістовною грою фантазії й не відповідає ідеалам і цілям життя, то зупиняється в розвитку. Вбачаючи велич поезії та релігії в їх відповідності ідеалу, здатності спрямовувати до нього почуття, Сантаяна проявляє свою глибоку впевненість у існуванні ідеалів як таких. Саме це і є для нього запорукою виживання людини. Проте він прагне знайти в поезії та релігії потенціал відновлення гармонійного співвідношення між ідеалами та реальністю. Хоча в нерозумінні труднощів філософа звинуватити не можна. Сантаяна стверджує: “Усе людство поділене на два типи: Санчо Панс, в яких є почуття реальности, але немає ідеалів, і Дон Кіхотів — зі сприйнятливістю до ідеалів, але божевільних”.

У пошуках смислових зв’язків між поезією та філософією поширенішим є хід думок від другого до першого. Таким чином проводиться своєрідна реабілітація-актуалізація внеску поезії в пошук істини. Сантаяна воліє зробити з точністю до навпаки — він стверджує, що великі філософи рідко усвідомлюють поетичну цінність своїх систем. Він не прагне шокувати, але таки вибудовує драбину вартостей. (До речі, добір витлумаченого в книзі вказує на те, що класична лінія в поезії залишається для автора взірцем справжности). Зокрема інтерпретація текстів Шекспіра доводить висновку, що в нього немає ані філософії, ані релігії. А на прикладі творчости Вітмена (тільки чомусь в українському тексті — Уїтмена) тлумачиться “поезія варварства” — зі зменшенням у ній здатности до ідеалізації, виправданням усіх пристрастей, свавіллям та непідпорядкованістю ясній думці. Цей текст — суцільна власна думка. Ніяких тобі відсилань до поважних філософів, тільки фраґменти художніх текстів у якості підтверджувальних опор. Але суцільність власної думки Сантаяни добре арґументована, тому й не сприймається як мистецтво критичних наліпок, хоча й провокує на суперечку. Сантаяна будує свою концепцію ніби на рівнині, не вдаючися до тисячолітніх напластувань у вигляді естетичних теорій. Тому, мабуть, було б занадто претензійно вимагати до видання його праці приміток із відомостями про згадуваних відомих поетів чи імен філософів, бо щодо маловідомих — пояснення присутні. Довідковий матеріал у книзі загалом відповідає її стилістиці, тим більше — у ньому подано варіанти згадуваних Сантаяною поез різними мовами, тлумачення вживаних висловів грецькою та латиною тощо. Видавці також намагалися створити відповідність двом традиціям видання —зі вступним словом та з окремо поданими біографічними відомостями про автора. Наразі може виникнути запитання: чи актуальні сантаянові твердження щодо ідеалів після всіх розвінчаних зарозумілостей людства, після скинутих ґранднаративних гепі-ендів та всіх різновидів “пост-’ів? Проте Сантаяна не видається зачудованим романтиком від класичного раціоналізму. Він прекрасно розуміє, що можливості розуму незіставні з його амбіціями, але пропонує вдосконалювати-таки людську природу. Попри всі випади проти несправжньої “короткозорої” поезії, відсутності ідеалізації в сучасному (початок ХХ століття!) мистецтві сантаянове витлумачення не втрачає принадности. Мабуть і тому, що його автор говорить про ідеали й водночас не визнає сліпу віру в проґрес. Але поезія варварства теж не позбавлена чару, і нічого не поробиш із цим. Така вже людська особливість. Хоча Сантаяна цього й не заперечує.

Юлія ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА